Усім привіт! Мене звати Емілія, я зі Львова. Багато хто любить моє місто, бо тут є старовинні будинки, серед яких можна годинами гуляти. У такому я і жила на вулиці Коновальця, 44 разом із сестрами, мамою і татом.

Снідати я любила манною кашею із какао – батьки часто готували мені таку смакоту вранці. А ще вермішель – ммм, теж обожнювала її. Настільки, що, здавалося, могла тільки її й їсти!

Я була наймолодшою донькою у сім’ї. Ходила до другого класу. Училась грати на фортепіано і навіть уже брала участь в справжньому академічному концерті! А вдома я залюбки імпровізувала на старовинному піаніно.

Я вже стояла на лижах – кататися мене навчили мама й тато. А ще – ходила на плавання.

Мені подобалось навчатись. Я мала багато друзів.

Коли мене згадують, кажуть, що я була цілеспрямована і відчувала власні бажання та кордони, а гарне виховання мала завдяки турботливим батькам. Так і було…

4 вересня 2024 року вночі на моє рідне місто полетіли ворожі ракети. Одна з них влучила у наш будинок і відібрала моє життя, а також – життя моєї мами і моїх любих сестер. Мій тато дивом уцілів. Він заснував стипендійний фонд в Українському Католицькому Університеті, який назвали на честь нас – Емілії, моєї мами Євгенії та сестер Ярини і Дарії Базилевич.