Всім привіт! Звуть мене Ілля, мені 9 років, а родом я з Чернігова. Останній місяць свого життя я разом із рідними провів в укритті. Моє рідне місто постійно обстрілювали російські військові. У середині березня ми збирались виїхати. Але не встигли – російський снаряд розірвався поряд з моєю родиною, часу спуститись у сховище ми не мали. Мама, тато і я отримали поранення. Я загинув, хоча лікарі ще добу за мене боролись. Мої рідні вижили.

З дитинства я любив, щоб мама читала мені книжки. Її голос просто зачаровував. Я ріс активним, тому займався гімнастикою, я обов’язково показував всі спортивні вправи мамі, щоб вона повторювала за мною. А з татком ми ходили займатися на турніках. 

Щоб приборкати мою енергію, за кілька місяців до загибелі батьки віддали мене у секцію з хіп-хопу. Я так сильно цьому радів, особливо коли вперше вийшов на сцену. Ми мріяли отримати кубок, викладачка обіцяла, що повезе нас на змагання весною 2022-го. Але ж ви знаєте, що сталося зі мною та моїми мріями тієї пори… 

У школі вчителі вважали мене допитливим, лагідним та чуйним. Ласкаво називали Іллюшею. Я мав багато друзів серед однокласників. Намагався долучитись до всіх позашкільних активностей – брав участь у заходах та їздив на екскурсії. У вільний від навчання час ми з батьками гуляли містом, ходили на пікніки, відпочивали у лісі та на річці. На водоймах мені подобалось кидати камінці у воду. Я обов’язково знаходив гілку та розмахував нею – як справжній ніндзя.

Про мою загибель мамі та таткові не говорили ще кілька тижнів, бо вони були у важкому стані після обстрілу. І хоч зараз їхні тіла потроху відновлюються після тієї атаки, але серця – сповнені сумом за мною. Вони досі не знають, як жити без їхнього Іллюші.