Привіт, ми двійнята Ніколь та Денис Дейнеки. Нам був 1 рік і 1 місяць, коли у наш великий та гарний будинок влучили дві російські бомби. Разом із нами загинули наша мама, бабуся та дядечко, він ще сам був дитиною. Ми жили на Житомирщині, у селі Юрівка. Дому, де минало наше щасливе дитинство, більше немає. 

Ми були геть маленькі і лише навчалися базових навичок для життя. Моя сестричка Ніколь дуже вправно ходила, я за нею ще не встигав! І розмовляти почала трохи раніше, вже могла гукати маму, бабуню й дідуся. Кажуть, я спокійніший від неї, неквапливий, а вона – спритна сміхотуха. Хоча ми обоє росли грайливими та активними дітьми. 

Останні пів року ми з мамою жили з її  батьками та молодшим братом. Матуся встигала піклуватися про нас та ще й вчитися. Вона мріяла працювати ландшафтною дизайнеркою в Києві. У нашому дворі вона розбила гарний квітник. Ми б охоче погралися коло нього, та коли все цвіло, ми були геть малі. 

Вечорами нам подобалося проводити час із бабусею. Вона співала для нас, ми разом танцювали. Дуже весело було з дядечком. Хоча він сам ще був підлітком, міг і доглянути нас, і розважити. Інколи приходила прабабуся. Вона нас дуже любила і допомагала мамі, коли та складала іспити. Ми мали багато іграшок. Одну з найулюбленіших – квіточку, яка все за нами повторювала й пісні співала, подарував дідусь. Він часто тішив нас різними іграшками.

У нашому домі жив чорний кіт. Мамин улюбленець, Масік. Щоправда, відколи ми навчилися його наздоганяти, він рідко приходив із вулиці. Поїсть, перепочине і гайда назад. Мабуть, наші обійми йому не дуже подобалися. А ось до великої вівчарки, Айдара, нам взагалі було зась. Відколи нас не стало, тваринки живуть у родичів.

У день, коли бомби впали на наш будинок, ми всі були вдома, крім дідуся, він був на роботі. Врятувалися тільки тваринки, які тепер живуть у родичів. А дідусь за нами дуже сумує. Тепер він знаходить сенс жити далі в допомозі іншим людям.