Усім привіт! Зараз ви вдивляєтеся в моє усміхнене обличчя. А нумо знайомитись ближче. Мене звуть Аня, мені 15 років, весь свій недовгий вік я прожила у Дніпрі. Тут мене і вбили. 14 січня 2023 року ворог вдарив ракетою по будинку на житловому масиві Перемога. Там в одній квартирі зібралась вся моя родина: я, мама, тато, бабуся та дідусь, тітка з її чоловіком. Вижила тільки бабуся… 

Я росла маленькою принцесою у своїх батьків. Мамо і тато робили все, щоб я була щасливою. 

Доброзичлива, відкрита, щира, усміхнена, готова допомогти – так про мене міг сказати кожен рідний чи знайомий. Я із задоволенням вчилась, брала участь в олімпіадах, швидко запам’ятовувала вірші, а під час заходів любила бути у головній ролі. 

У майбутньому мені дуже хотілось стати психологом, подобалось вислуховувати друзів та допомагати їм порадами. Також я охоче брала на себе обов’язки керівника. 

Разом із мамою і татом ми проводили багато часу. Їздили відпочивати на турбази, за місто, відзначали всі свята, збираючись із рідними. 

Моя тітка часто жартувала, що за 15 років я із маленької лисенької крихітки перетворилась на довгоногу красуню із тонкою талією та густим волоссям. Тато і мама завжди усміхались на ці слова. Вони так пишались своєю донечкою. 

Ми по життю завжди разом були, разом і загинули.

Та російська ракета, яка по обіді 14 січня прилетіла у будинок на Перемозі, знищила мою сім’ю. Більше немає мене, мого татка-оптиміста, моєї турботливої матусі, дідуся, тітки та її чоловіка. А замість затишної квартири моїх рідних у тому будинку залишилась просто величезна діра.