Всім привіт! Мене звуть Маргарита, я родом з Харківщини. Коли мене вбили, мені було лише 8 років – нещодавно якраз відсвяткувала свій день народження. Він виявився останнім для мене. Ворожі снаряди прилетіли просто на наше подвір’я. 

Після обіду я сиділа на порозі будинку, вголос читала мамі книжку, поки вона всередині дому мила посуд. Навкруги було тихо-тихо. У цей момент на наше подвір’я і прилетіло понад 10 касетних боєприпасів. Один з уламків пройшов крізь моє серце, я померла раптово. Травми отримала і моя рідна тітка, вона померла через 10 днів. Мамі пощастило – вона залишилась неушкодженою. 

Я росла копією батька – і за характером, і за зовнішністю. І ім’я мені дав саме він. Але й з мамою я теж була дуже близька – ми могли говорити на будь-які теми. Я росла слухняною донькою, батьки не мали зі мною жодних проблем. Займалась танцями та співом, їздила на виступи. У вільний час робила картини із бісеру – мені була до душі така кропітка робота. Вдома у нас завжди жило багато тварин: папуги, морські свинки, шиншили. У майбутньому я мріяла стати ветеринаром, щоб лікувати всіх-всіх. 

Я мала багато друзів, з якими гуляла у вільний час. Разом із батьками ми їздили у Харків, мені так подобалось відвідувати центральний парк. Він здавався дуже великим та красивим. З мамою та татком ми хотіли поїхати кудись відпочити, але не встигли. 

Нині батьки переїхали в інше село, бо наш будинок зруйнований після прильотів. Мама каже, що після моєї смерті татко посивів за лічені дні. Рідні не можуть описати, як їм важко без мене, бо осягнути біль їхньої втрати неможливо. Кожні вихідні вони їздять до мене у гості – відвідують мою могилу. Це єдина можливість побачитись з власною донечкою.