Привіт, я – 5-річний Кирило, або по-іншому – наймолодший із «богатирів Прийменків». Коли моя матуся дізналась, що втретє вагітна не омріяною донечкою, а мною, вона багато плакала. Рідні та друзі заспокоювали маму, говорили, що вона навіть не уявляє свого щастя: троє синів – це скарб. Усі ми разом із мамою, татом і бабусею загинули в один день. Врятуватися вдалося лише нашому песику Чакі, якого я обожнював. 

Як це часто буває з наймолодшими дітьми, мене багато голубили. Називали «сонечком», бо я любив усміхатися. Зовні я був схожим на братика Артема, але мав розкутіший характер. Міг знайти спільну мову із будь-ким за лічені хвилини! Любив виступати на сцені і завжди старався якнайкраще розказати віршик чи затанцювати. 

Я був енергійним і батьки вже замислювалися, на яку б секцію мене віддати. У вересні я мав би піти у садочок. Обов’язково взяв би зі собою кілька хризантем, які росли на нашому затишному подвір’ї… 

Але від мого дому, від подвір’я з хризантемами не залишилось нічого. Все зруйнувала російська бомба. 

Мого песика Чакі забрала рідна тітка. Він для неї – єдина ниточка, що поєднує із нами.