Привіт, я Артемко. Мені тепер завжди 1 рік 7 місяців. Я загинув у Кривому Розі, у себе вдома, коли в будинок влучила російська ракета. Зі мною були мама і тато. Їх теж більше немає, як і нашої сусідки. А за кілька днів у лікарні помер ще один чоловік з нашого будинку. Нашої квартири більше немає, як і всього під'їзду. 

Нас у батьків було двоє: я та старший брат Максим. Коли мама з татом дізналися, що у них скоро народжуся я, вони дуже раділи. А от Максимко – страшно ревнував. Та все змінилося, коли мене привезли з пологового, брат став моїм найкращим другом! Якщо батькам була потрібна допомога, міг і приглянути, і розважити. Особливо це стало в нагоді, коли ми втрьох, з братом та мамою, жили за кордоном. Ми тимчасово виїхали, рятуючись від війни. Я тоді був зовсім маленьким, мав близько року. 

Вдома нас чекав тато. Ох, як я його полюбив, коли повернувся! Звісно, матусю я теж обожнював, але всі називали мене татовим хлопчиком. Я і схожий був на нього. 

До мого народження батьки з Максимом часто їздили на природу, на риболовлю, на море. Потім мама стала залишалася зі мною. Але ми мали відновити свої сімейні традиції відпочинку, щойно я підросту. Мені дуже хотілося навчитися їздити на велосипеді. Тато навчив Максима і вони багато каталися разом. За кілька років і я мав приєднатися до них. 

У день, коли ми загинули, братика не було вдома. Напередодні ввечері він залишився у бабусі. А ми, хоч і ходили у сховище, як було небезпечно, того ранку залишились у квартирі. Тепер ми з мамою і татом Максимкові янголи-охоронці.