Привіт, привіт! Якби могла, то розповіла б вам віршика – за життя я дуже це любила! Та доводиться розповідати історію про те, як мене не стало. Я – Богдана, а ласкаво у родині мене кликали Дана, Даночка. Народилась я у невеличкому містечку на Сумщині, що називається Середина-Буда, там я і загинула від обстрілу 28 листопада 2023-го. 

Змалечку я росла маминою донечкою: була в неї одна і вона була в мене одна. Маленькою переважно гралась машинками – легковими і тракторами. Розбирала і складала їх. Потім змінились вподобання – перейшла на ляльки.

Я обожнювала їздити в автомобілі. Із захопленням відвідувала уроки в школі. Гарно малювала, ліпила, вирізала. А особливо, як уже казала, – декламувала вірші. Вчителька говорила, що у майбутньому я стану ораторкою або артисткою. У вільний час я бавилась з дітьми з сусідніх вулиць. Ми збирались величезною компанією у нас на подвір’ї. Потроху я допомагала мамі з господарством і прибиранням. 

Рідні якраз збирались віддати мене на танці, у музичну школу чи на малювання. Та не встигли…

28 листопада 2023-го я сиділа в машині, чекала на маму. Вона от-от мала повернутись із крамниці… Поряд з автівкою впав російський снаряд. Я ще була живою, коли мене поранену діставали з авто. Я померла на руках мами. 

Хто тепер заспокоюватиме її під час вибухів? Хто буде, як я колись, говорити, що невдовзі все буде добре? Хто просто буде поряд?