Привіт! Мене звати Денис або, за версією рідних, Деня, мені 9 років і я із Зеленодольська, це невеличке містечко у Дніпропетровській області. Я маю копію – брата-близнюка Руслана. Разом із мамою, бабусею та песиком ми гуляли у парку, коли туди почали прилітати російські снаряди. Вони лягали поряд із нами у шаховому порядку. Пам’ятаю я небагато – біль у тілі від уламків, крики мами та брата, щоб я був із ними та не помирав, людей у білих халатах… Та травми виявились сильнішими, моє серце зупинилось того ж дня. Мої рідні вижили.

Змалечку всі свої справи я завжди робив із братом – він був моїм найкращим другом та опорою. У школі ми понад усе любили фізкультуру. У вільний час ходили на секцію з футболу та катались на велосипедах, самокатах. Ми горою стояли за нашу маму Настю, яка ростила нас без батька, – допомагали вдома, підтримували, завжди залишались поряд. Не оминали увагою і нашу бабусю – були охочі допомогти їй на городі. 

З Русланом ми завжди мріяли про цуценя, незадовго до моєї загибелі воно у нас з’явилось – ми принесли додому хворого песика. Коли тварина одужала, залишилась жити у нас вдома. Багато часу ми проводили, гуляючи з собакою. Намагались його дресирувати. За цією справою нас у парку і застали ворожі снаряди… 

Тепер Руслану доведеться прожити одне життя за двох – своє та моє… Йому ще складно осягнути, що він втратив найріднішого. Він розлючений і багато нервує. Але я вже не повернусь. Хоч для рідних я живий. На Новий 2023 рік на моїй могилі вони прикрасили невеличку ялинку, залишили солодке, яке я так сильно любив.