Прошу вас – дочитайте мою історію до кінця. Я Іван Козир з села Гроза Харківської області. Мене вбили 5 жовтня 2023 року. Той російський обстріл забрав життя 59-ти людей. Я – наймолодший…

Мої яскраві риси – позитив і бажання дружити! Усі любили мене за доброзичливість і слухняність. Я любив ходити до сусідів у гості, розповідати про наші рослини на городі та про своє життя. Був активним хлопчиком: катався на велосипеді, їздив до ставка. Багато часу проводив з мамою Ксенією, яка займалась господарством, поки татко Ігор працював. Я завжди допомагав з усім, про що мене просили. 

Зі свого села я любив приїздити у гості до бабусі з дідусем, двоюрідного брата і тітоньки у Грозу. Рідні згадують, що у них вдома я швидко наводив гармидер, бо був сильно непосидючим.

До першого класу я вже пішов під час повномасштабної війни. Мені подобалось навчання, хоч уроки проходили дистанційно. 

5 жовтня 2023-го я вже був другокласником. Того дня ми зібрались на перепоховання мого родича – він загинув, боронячи Україну від ворогів.

Російська ракета прилетіла у кафе-крамницю, де всі поминали бійця. Мене вбили разом з татком, тіткою та дідусем. Вижити вдалось моїй мамі, але шлях її відновлення ще не завершився… 

Моїй ріднесенькій бабусі довелося впізнавати моє тіло, а ще – тіло свого сина, доньки і чоловіка.

Однієї миті 5 жовтня не стало трьох поколінь моєї родини…