Вітаю! Я 12-річна Вероніка родом із Чернігова – північного міста України, яке на початку вторгнення опинилося в облозі. Разом з мамою, вітчимом та маленькою сестричкою Варею ми намагались на автівці виїхати з пекла, яке там розгорнулось. Під час евакуації вітчим вийшов, щоб прибрати каміння з дороги, що заважало проїзду. Останнє, що пам’ятаю, його крик «Виходьте з машини!» та маму у крові. Коли я вийшла, мене не стало… Уламок прилетів у голову. На тій дорозі загинув і мій вітчим. 

Всім рідним здавалось, що я доросліша за свій вік, мала мудрі та розумні очі. До будь-якого прохання ставилась відповідально, була самостійною. Мама каже, що зі мною ніколи не було жодних проблем – ані вдома, ані в школі. Ми багато розмовляли – як справжні подружки. Мені завжди хотілось додавати у життя радощів: своїм рідним та друзям я любила власноруч робити подаруночки. Якось з допомогою подруги влаштувала мамі з вітчимом сюрприз – романтичну вечерю на двох. Ми приготували салат та картоплю з сосисками. 

Я любила знімати відео, вела кілька сторінок у соцмережах. Але ще не визначилась, ким хочу стати у майбутньому: побажання змінювались – від стоматолога до нотаріуса. Остаточно мені так і не дали зробити цей вибір.

Родиною ми багато гуляли містом. Влітку мене відвозили у село, де я любила купатись, їздити на велосипедах та займатись спортом. А одного разу під час відпочинку на природі витягнула свою подружку з озера, коли вона почала захлинатись.  

Після того, як мене вбило уламком, моя мама Віка ще добу з маленькою Варею переховувалась у покинутій будівлі. А потім їх взяли у полон, цілий місяць мої рідні під мушкою ворога жили у підвалі школи. Мене поховали у лісі, але потім, коли російські військові пішли з Чернігівщини, перепоховали. Після всього, що трапилось із нами, мама з сестричкою Варею виїхали за кордон. Мама чекає, поки закінчиться війна, щоб нарешті повернутись додому.