Добрий день! Ви читаєте історію 9-річного Микити Левченка. Я спав у своєму ліжку, коли російська ракета прилетіла в наш будинок. Тої жахливої ночі не стало і моїх бабусі та дідуся. 

Що б вам розказати про себе? Як втиснути ціле життя у ці кілька абзаців? 

Ми з татом часто їздили на риболовлю. А вперше рибальську вудку до рук я взяв у три роки. Взагалі мене багато всього цікавило і захоплювало – байдарки, коні, гончарне мистецтво, волейбол, плавання, гра на гітарі і, звісно, кулінарія. Я міг приготувати найсмачніший у світі шашлик – родичі пишалися мною та хвалили. За цими всіма справами я встигав вчитись і був відповідальним школярем. Завжди заступався за тих, кого ображали. 

Ми у родині жили активно. Їздили на екскурсії, на море. З собою запрошували друзів та знайомих, час проводили весело. Іноді татко брав мене на роботу. Він був будівельником. Якось, бігаючи з ним по оселях, тягаючи молотки, дощечки та цвяхи, я сказав, що у майбутньому теж хочу таку професію. 

Ми вже потроху готувались до мого першого серйозного ювілею – у листопаді 2022-го мені мало виповнитись 10 років. Тато питав, що мені подарувати. Я казав, що хочу телескоп, щоби дивитися на Місяць. А тепер вже я сам серед зірок… 

У мене залишилися тато і мама. Після моєї загибелі батькам здається, що вони живуть у сні жахіть. Хотіли б прокинутись, але не виходить.