Вітаю! Цей усміхнений юнак на фото – це я, Максим. Народився я в сім’ї Валентини та Олександра з Києва, мав ще старшу сестру. Ми жили своє щасливе життя, поки Росія не почала повномасштабний наступ на Україну. Мене не стало 14 березня 2022 року. Тоді я разом з батьками намагався евакуюватися з Київщини. Автівку, в якій був я, мої батьки, двоє дорослих та однорічний хлопчик з села, розстріляли з російського бронетранспортера. Вижив лише мій татко. 

З дитинства мені подобалось колекціонувати маленькі іграшкові автомобілі різних, я мав великий автопарк. Коли підріс, зацікавився комп’ютерною технікою. Мені подобалось та вдавалось вчитись: у школі я любив історію, літературу, англійську. Загалом до навчання ставився дуже ретельно: як щось не виходило – намагався надолужити. У вільний час я плавав, ходив до спортивної зали. Разом із друзями катався на велосипедах і самокатах, збирали кубики Рубика на швидкість.

Моя родина була працелюбною, дружною. Тато вчив мене заготовляти дрова. Нам подобалось робити вогнище, смакувати спечену на ньому картоплю з м’ясом. Ми з татком були – як голка з ниточкою. Я завжди намагався бути поряд і всотувати його мудрість. 

Моя мама завжди говорила, що я – її надія. Вона вірила, що я досягну багато всього. 

Тепер моє ім’я та ім’я моєї матусі викарбувані на Меморіалі жертвам збройних сил Росії у Бучі. Таких імен там понад 500.