Привіт, я Нікуся Макаренко з Дніпра. Мене і мою маму Олю вбила російська ракета, яка прилетіла просто до нашого будинку. Ми спали у своєму ліжечку. Татко намагався нас врятувати, але не зміг через пожежу, яка розпочалась після прильоту. 

Мені було два рочки. Я росла спокійною дівчинкою, усім цікавилась. Любила, коли мені читали книжки – це по черзі робили мама, тато і бабуся. Мала багато іграшок. Обожнювала свою дитячу кухню. Могла щось «готувати» там по кілька годин. Інше моє захоплення – кошенята, цуценя, свійські тварини – я любила за ними спостерігати. І навіть за комашками. 

У свої два роки я вже могла і сама розповідати казочки, знала віршик «Україна – мій рідний край». А після початку повномасштабної війни вже по-своєму співала «Червону калину».

Після 24 лютого 2022-го ми з батьками переїхали з великого житлового масиву у приватний мікрорайон. Здавалось, там буде спокійніше і ми зможемо відчувати себе у безпеці. Щодня з батьками ходили дивитись на коней і корів – так вони мені подобались. 

Вбивство мене та моєї мами Олі завдало великого болю моїй родині. Мій татко залишився сам – без своєї донечки і дружини…