Вітаю, я Вова. Мені 14. Я загинув, коли російські бомби впали на наш дім на Житомирщині, у селі Юрівка. Тоді ж померла мама, старша сестра і двоє її дітлахів. Серед руїн врятувалися лише кіт із собакою. Тато тоді був на роботі в Києві, в одну мить він втратив весь свій світ: усю сім'ю і дім, який вони з мамою роками будували для нас.

Я ріс спокійним та розважливим. Полюбляв усе, що пов'язано з комп'ютерами. Як і багато дітей мого віку, захоплювався онлайн-іграми. Батьки може не завжди розуміли, чим я займаюся, але ніколи не відмовляли в допомозі. До тата запросто можна було звернутися, аби придбати щось для моїх хобі. 

У дорослому віці я хотів стати тестувальником ігор. Мріяв придбати квартиру в столиці. Та спочатку треба було закінчити 9 клас. Мені не терпілося піти у коледж і почати вчитися тому, що мене дійсно цікавило – програмуванню. Однак батьки наполягли, аби повністю закінчував школу. Та перейти у 10 клас я вже не встиг. 

У мене були близькі друзі. Та як каже мій тато, я добре відрізняв хороше від поганого. Тож компанію обирав ретельно. Звісно, ми всі любили посидіти за комп'ютерами, однак і надворі було чим зайнятися. Влітку часто ходили на річку, влаштовували пікніки на природі. Останнім часом займалися на турниках. Ще у мене була ціла колекція бляшанок з-під газованих напоїв. Я нею дуже пишався.

Я жив разом з батьками, сестрою та племінниками. Часто допомагав сестрі з малюками, у нас вся сім'я була дружня. Кілька разів на рік ми їздили на відпочинок: влітку – на море, на Одещину. Мандрували Закарпаттям, заходом України. Як була нагода, всі разом ходили у ліс по гриби. У рік, коли я загинув, батьки планували відправити нас із сестрою в Стамбул. Там ми мали відзначити наші дні народження. Сестра мріяла про цю поїздку. Та і я був радий нагоді подивитися Туреччину. 

Зараз тато шукає розраду від горя, допомагаючи іншим людям, які теж постраждали від війни.