Привіт, я Аліса. Мені 9. Я народилася в Донецьку і провела там перші 2 роки життя. Коли наше місто опинилося в окупації, жити там стало небезпечно, тож ми з батьками і старшим братом переїхали в Київ. А за кілька років придбали квартиру в передмісті — Ірпені. Коли розпочався повномасштабний російський наступ, ми спершу залишалися вдома. Але вже за кілька днів батьки вирішили, що слід рятуватися. Тато тоді був далеко, з хворою бабусею. Ми з мамою і братом тричі намагалися виїхати. 6 березня, під час останньої спроби, потрапили під мінометний обстріл російської армії. Разом із нами тоді загинув волонтер, який намагався допомогти. Наші собаки, Бенс і Кекс, теж не вижили. 

Я навчалася в четвертому класі. Мої улюблені предмети – математика та інформатика. Від точних наук я відпочивала за малюванням, на творчих заняттях. Останнім часом займалася флай-йогою, а до того – спортивними танцями. 

Років у 6 тато навчив мене їздити на велосипеді. Відтоді ми часто каталися усією сім'єю. Ми взагалі багато речей робили разом. Грали в настільні ігри, доглядали наших собак, багато подорожували. 

Мені так подобалося мандрувати Україною! Восени ми їздили у Трускавець, а зимою – в Карпати. Остання наша поїздка була у січні, незадовго до вторгнення. Ми каталися на лижах в Буковелі. У мене вже непогано виходило! Ще ми любили цікаві екскурсії. Одна з найбільш пам'ятних – відвідини Межигір'я. 

Мене приваблювало усе нове. Цілий світ чекав, поки я познайомлюся з ним! За своє недовге життя я була у Єгипті, Польщі, а поїздка в Болгарію із друзями сім'ї була однією з найулюбленіших. 

Коли нас не стало, татові довелося декілька днів через інші країни повертатися додому, аби попрощатися. Мене, маму та брата поховали на цвинтарі біля сусіднього міста. Ірпінь, в якому ми прожили найщасливіші свої роки, тоді ще був в окупації. 

Тато шукає розраду після трагедії в допомозі іншим людям, які через війну теж опинилися в біді. А ще багато тренується, щоб бути готовим захищати країну.