Вітаю, я Ростик. Мені 13. Моя сім'я жила у Києві, коли російська армія вдерлася в Україну. Батьки вирішили, що наша багатоповерхівка тепер небезпечна, тож ми перебралися у свій заміський будинок. Проте і звідти довелося тікати. Під час спроби евакуюватися у нашу машину вистрілили з російського танка. Ми встигли вискочити й сховатися в лісі. Але незабаром пролунав ще один вибух, який забрав моє життя. Крім батьків, там були мої бабуся, дідусь, тітка та хрещений. На щастя, вони врятувалися. 

Я вчився у 7 класі школи з поглибленим вивченням німецької. До 5 класу навіть був відмінником. Я ріс слухняною, чемною, доброю та щедрою дитиною. Як каже матуся: ідеальний син. Одне з моїх найбільших захоплень – спорт. За кілька місяців до загибелі я отримав червоний пояс з тхеквондо. Ходив на плавання, а з друзями ганяв у футбол. 

З татом ми грали в приставку, їздили на картинг. Усією сім'єю збиралися на риболовлю, ходили по гриби. Після школи бабуся часто пригощала мене улюбленим фаст-фудом, а дідусь дозволяв разом лагодити його машину. 

Автівки – то була моя пристрасть. Я мріяв про BMW. Виявляється, тато хотів її подарувати на моє повноліття. Я цього не знав і вже ніколи не дізнаюся. Але це був би найкращий подарунок! Та поки я не мав справжньої машини, збирав колекційні модельки. На жаль, усі вони згоріли в нашому авто, яке розстріляли з танка. Моя мама тоді була майже на 6 місяці вагітності. Я так радів, коли дізнався, що матиму брата! Завжди ходив на УЗД, хотів першим дізнатися, як справи у маленького. Але побачити і познайомитися з ним я не встиг. Він народився за 4 місяці після моєї загибелі. Його назвали Ярославом, це ім'я я обрав.

Моїм рідним дуже гірко без мене. Мама й досі пам'ятає, як кричала, коли побачила моє тіло. Зараз вони спустошені, але продовжують жити задля мого улюбленого Ярика.