Всім привіт! Мене звуть Кирило, мені 8 років, родом я з Херсону, але вбили мене у Вінниці. Саме у це місто я евакуювався зі своєю родиною після двох місяців життя в окупації. 

14 липня російська ракета влучила в офісне приміщення у центрі Вінниці. У той час разом із дядьком я був в автівці, а моя бабуся вийшла у банк. Я загинув миттєво від уламка, а потім машина з моїм тілом ще вибухнула. Дядькові пощастило, ударна хвиля викинула його через відкрите вікно. Через ту ракету з життя пішло 27 людей, серед яких був я та ще дві дитини.

Змалку я ріс зовнішньо схожим на тата, а за характером – на маму. Рано сказав своє перше слово, це було «тато», швидко зробив перші кроки. Я був спокійним хлопчиком, який обожнював збирати лего. Мав десятки наборів цього конструктора, зводив величезні будівлі. Батькам зі мною було не складно, бо я завжди слухався їх. У вільний час займався малюванням та ходив на футбол, після уроків грав у шахи. 

У школі я полюбляв читання та мову, швидко вчив вірші. Запам’ятовував усе майже з першого разу. З батьками ми багато гуляли, їздили у село до рідних. 

За півтора тижня до того, як мене вбили, ми святкували мій день народження. Батьки подарували все, що я хотів: автомат, улюблений лего та автівку на управлінні. А потім – рівно за 10 днів – мене вбила російська ракета. Провести мене в останню путь зібрались десятки людей, більшість – незнайомі. Вони просто хотіли підтримати мою родину. У домовину поклали м’яку іграшку – мого улюбленого ведмедя Потапа.  

Після моєї загибелі моя мама розлучилась із моїм батьком. Зараз вона за кордоном, говорить, що їй дуже складно, живе лише одним днем, має сесії з психологом. Мамі постійно здається, що от-от я зайду у кімнату, щось попрошу або спитаю. Але так не станеться вже ніколи.