Добрий день! Мене звуть Дарина, я 15 років прожила на Харківщині – у містечку Дергачі. А вбили мене в середині березня. Коли розпочався наступ на Україну, я з мамою, татком та двома молодшими братами постійно мешкали у підвалі. 13 березня ми на кілька годин опинились вдома, бо на вулиці не було обстрілів. Але вночі ворог знову почав гатити – часу вибігати у сховище вже не було. Я лише на мить заскочила у сусідню кімнату, як у наш будинок влучив снаряд… Мене привалило уламками. «У нас більше немає доньки», – сказав татко, коли докопався до моїх рученят. Іншим рідним пощастило – вони залишились живими. 

Змалечку я розвивалась дуже швидко: рано почала ходити, так само рано почала розмовляти. Мала феноменальну пам’ять, вже у два роки легко запам’ятовувала прочитаний мамою текст. Могла переказати його слово у слово. Це потім допомогло мені виступати на різних садочкових та шкільних заходах – я завжди була в центрі уваги. А коли вже пішла у школу, мені не потрібно було заучувати вірші – разок прочитала і вже готова переповідати. 

Я росла цілеспрямованою – досягала всіх висот, що ставила перед собою, любила вивчати щось нове, у класі була заводилою та відмінницею. Вже під час повномасштабної війни Росії проти України я вирішила, куди вступатиму після школи. Своє майбутнє мені кортіло пов’язати із Прикордонною службою – стояти на варті своєї країни. Мама дивувалася, чи впевнена у своєму виборі, чи згодна жити у казармах? Але я була певна – знала, що це мені під силу. 

«Дарино, це тобі прощальний салют» – сказав татко на моєму похороні. Коли мене ховали у Дергачах, над головами рідних та знайомих туди-сюди літали ракети. Невдовзі після похорону батько з мамою та молодшими братами виїхали у Полтаву. Поки вони залишаються там, повертатись додому їм просто нікуди. А ще – дуже страшно.