Всім привіт! Я 9-річна Анна Соколова із Маріуполя. Весь час, поки моє місто обстрілювали росіяни, я разом з мамою Яною ховалась у нашому будинку. Ми намагались виїхати з Маріуполя два рази, але ворог два рази нас спиняв. Після одного з прильотів у нашій квартирі вирвало вікна та двері, тож ми вперше спустились у підвал на ніч. Моя мама рахувала снаряди, які влучали по нашому будинку та поряд – за день їх було не менше 17. 

Близько четвертої ранку дім не витримав – плити над підвалом обвалились просто на людей, серед яких були ми. Мені затисло ноги, мама намагалась врятувати мене, але марно. Вона вибралась з підвалу та винесла звідси одну живу дівчинку, а я залишилась чекати на допомогу. Та марно, чоловіки, яких покликала мама, не змогли мене витягти. А невдовзі обвалився весь під’їзд. Я та ще п’ять людей так і залишились похованими у тому сховищі. 

Я росла єдиною донечкою у мами та татка, тому вони вкладали всі сили у своє дитя. У чотири рочки віддали на малювання, бо побачили у мене хист до цього. Я могла годинами сидіти та щось створювати на папері, образи брала з голови. Також я відвідувала секцію з танців, а у першому класі сама записала себе у модельну школу. 

Мені подобалося працювати з комп’ютером, вдосконалювати свої вміння. Мама пообіцяла, що коли я відсвяткую свої 10 років, запише мене до комп’ютерного класу. Я любила вчитись, школа давалась легко. А у зошиті з математики між завданнями малювала комікси. Може я мала стати видатною художницею?

Моє тіло у підвалі розбомбленого будинку пролежало близько двох місяців. Лише потім мене вдалось поховати – і то, не на кладовищі, а на нашій сімейній ділянці… Мама іноді згадує, що мені так не хотілось дорослішати, бо подобалось бути дитиною – я їй про це казала сама. Дорослою мені не судилося стати, у мене вкрали цю можливість.