Вітаю! Мене звуть Поліна, мені 8 років і все життя я прожила у тому самому Маріуполі, про який говорив цілий світ... Моє дитинство минало у колись світлому місті біля моря, там я і загинула. 13 березня я вмовила мою маму Надю вивести мене ненадовго з будинку на подвір’я, де сусіди готували їжу. Через вікно я побачила, що серед людей гуляє знайома дівчинка. Тільки-но ми ступили перші кроки на вулиці – розпочався обстріл з мінометів. Моя люба матуся загинула на місці, як і моя подружка з своїм татком та інші люди, а мене три дні рятували в лікарні Маріуполя. Але марно. 

Вчитись мені подобалось не дуже, не вистачало посидючості. Найбільше любила природознавство та малювання, а от від математики хотілось втекти. Я ледь вивчила таблицю множення, і то – завдяки наполегливості батьків. 

Інша справа – танці та сцена. Тут я відчувала себе на своєму місці, мені так подобалось виступати у гарних сукнях, робити зачіски. Коли на мене всі дивились, я уявляла себе майбутньою зіркою. Я обрала, чим займатимусь, коли виросту – хотіла стати модною блогеркою та знімати ролики про себе і своє життя. Уже почала потроху цим займатись і була впевнена, що у мене все вийде. Бо, як казала моя мама, у мене був батьків характер – бойовий та цілеспрямований. 

Перед повномасштабним наступом моя родина готувалась переїздити у Харків. Тато вже працював у новому місті, а ми з мамою, старшим братом та собакою ще залишались у Маріуполі. Разом ми полюбляли гуляти, у мене було кілька друзів, з якими весело проводила час – серед них я була найбільш сміливою та рішучою. І навіть, коли поряд з будинком у Маріуполі вибухали величезні бомби, я зовсім не засмучувалась та всім казала, що хоробра, як і мій татко.

У день, коли ми потрапили під обстріл, мій брат Герман залишався вдома, а татко збирався їхати до Маріуполя. Але за кілька днів він вже не застав мене живою… Нас із мамою не дала поховати окупаційна влада, рідним довелось розшукувати моє тіло серед сотень загиблих. Завдяки їхнім старанням на моїй могилі нарешті з’явились хрестик і табличка. 

Татко часто говорить, що найгірше – втратити власну дитину. А він ще залишився без своєї дружини – моєї лагідної матусі Надії. Як і мій брат Герман. Тепер їм доводиться бути хоробрими за нас всіх.