Привіт. Мене звати Діма. Мені 10 років. Я жив у Чернігові з мамою і татом. Наше місто з перших днів опинилося в облозі, тут постійно вили сирени і лунали вибухи. 16 березня 2022 року був черговий обстріл. Приватні будинки поруч з нашим домом палали. Батьки вирішили сховатися в під'їзді, думали, так безпечніше. Та коли ми йшли, від вибуху вибило вхідні двері, вікна розбилися. На нас летіли уламки. Один з них потрапив мені в голову. Маму оглушило, сильно поранило ногу. Тиждень я провів у лікарні, та мама не могла мене провідати, оскільки потребувала лікування сама. А за тиждень мене не стало…

Коли я ріс, найбільше часу проводив з мамою. Вона постійно піклувалася про мене, бо я мав розлад аутичного спектру. Ми чудово проводили час! У мене були улюблені машинки, я любив складати пазли, мав різні іграшки. Я був лагідною дитиною. Обожнював обійматися і перебирати мамине волосся. В останній рік життя почав розмовляти, тож батьки сподівалися, що зовсім скоро я зможу повноцінно спілкуватися. 

Коли почалася війна, ми з мамою і татом намагалися ховатися в укритті. Але там було страшно й не зручно. Тож ми стали залишатися в коридорі нашої квартири. Там для мене облаштували місце. Можна було і спати, і гратися.

Кілька років тому ми вже втратили мого меншого братика Влада, тепер російська атака забрала й моє життя. Тепер у мами з татом два янголи.