Привіт! Мені 14 років, я Вячеслав з міста на березі Чорного моря – Одеси. Ворог вбив мене на початку травня 2022-го. Тоді моя мама-військова попередила про те, що на нас летять ракети та слід ховатись. Бабуся та дідусь спустились в укриття, а я вирушив попередити про небезпеку стареньких сусідів. Коли вибігав з під’їзду, російська ракета влучила у будинок, мене накрило величезною брилою. Я всього лише хотів допомогти, а мене вбили… 

Родом я з містечка Краматорська Донецької області, з дитинства обожнював залізницю та все, що із нею пов’язано. Разом із дідусем любив їздити на трамваях, а мандрувати обирав лише потягами. Та й вдома у мене можна було знайти десятки вагонів. Мама жартувала, шо можемо відкрити власну залізничну лінію. 

Вчився я відповідально, вчителі згадують мене як спокійного та вихованого учня, який був завжди готовий допомогти. Я не ігнорував будь-яке прохання дорослих – завжди хотів бути їм корисним. 

Мені подобалось дивитись кіно. Разом із мамою мали традицію – купували смаколики, вмощувались зручно одне біля одного та дивились фільми жахів. Любов до фільмів переросла у те, що я разом із друзями знімав власні відеоролики. Організовував зйомки, продумував сценарії та розподіляв між друзями ролі саме я. 

Усередині лютого 2022-го я відсвяткував свій останній день народження. Я був таким щасливим: мама традиційно приготувала домашню піцу, ми прикрасили квартиру, запросили моїх друзів. У той день разом із ними ми багато сміялись та танцювали… Хто ж знав, що повномасштабний наступ Росії, який почнеться за кілька днів, забере моє життя – як і інших українських дітей та підлітків. Нині у мене залишаються мама, тато та старший брат. Всі вони військові – стоять на захисті українського неба. Я теж зараз десь на ньому серед зірок.