Привіт! На цьому фото ви бачите не мене, а моїх маму і татка. Це вони такі усміхнені та щасливі у день свого весілля. Мама завагітніла мною, їхнім омріяними дитям, лише через кілька років. Але порадіти моєму народженню не встигли. 17 жовтня дрон, запущений ворогом, у Києві влучив у будівлю, де жили мої батьки. При розборі завалів рятувальники знайшли їх в обіймах. А у животику застигло моє життя. Того дня від атаки загинули п’ятеро людей, шостим ненародженим був я… 

Мої батьки були дуже відповідальними по життю, до мене теж так поставились. Вони планували цю вагітність, і коли моя мама нарешті дізналась, що під серцем носить дитя – це стало радісною звісткою у родині. Моя майбутня бабуся ще ніколи не бачила свого сина та невістку такими щасливими, як у ті дні вагітності. 

Перші тижні, коли моє життя лише потроху проростало у тілі мами, її мучив токсикоз. Але з часом він минув. Татко завжди був поряд із нами – купував усе необхідне, огортав піклуванням мою маму, а мене погладжував через животик. 

Через кілька тижнів мої рідні мали дізнатись, на кого вони очікують – хлопчика чи дівчинку. Але моє серце перестало битись у чотири з половиною місяці – саме такий термін вагітності був, коли у будівлю влучив дрон. 

Моя мама Віка так і не пізнала радість материнства, вона не притисла мене до грудей одразу після народження… Мій тато Богдан, який так часто уявляв себе моїм батьком, не мав ані дня, щоб насолодитись цим статусом. Жодного разу я не відчув, наскільки приємні на дотик обійми та цілунки батьків. Я навіть не маю ім’я. Моє життя закінчилось, навіть не почавшись.