Я готувався зустрічати свій перший день народження, коли мене і татка вбили російські військові. Ракета прилетіла у житловий будинок. Загинули понад чотири десятки людей. Звичайний житловий будинок, звичайні родини, звичайна субота… 

Мене звати Микита, я народився з великої любові мами і татка. Вони кохали одне одного ще зі школи. Змалку мої батьки хворіли, мали порушення слуху, боролись за своє життя, як могли. Я обрав їх своїми мамою і татком та знав, що зроблю їх щасливими. 

А народився я за місяць до того, як Росія почала свій повномасштабний наступ на Україну. Зростав здоровим, розвивався швидше за однолітків. Обожнював гратись із тракторцями, машинками. Пам’ятаю, як у селі, де ми з батьками жили якийсь час, нагрівали воду, ставили ванночку на подвір’ї – я із радістю там купався.

Наприкінці 2022-го я сказав свої перші «мама» і «тато», зробив перші кроки. У січні 2023-го мав бути мій перший день народження. Рідні замовляли кульки, купували мені святкову сорочечку…  

14 січня ми з батьками сиділи за столом, мама давала мені смачний банан, а татко пив чай з лимоном. За вікном я побачив яскравий спалах і величезна бетонна плита полетіла на нас… Нас із татком не стало. Мама провела під завалами понад 20 годин, поки її врятували.

Мене ховали в гарному одязі. Моє тіло у домовині сфотографували для мами, щоб вона могла попрощатись, бо не мала змоги бути на похороні.

Мої рідні вірять – той, хто запускав ту ракету, отримає найжорсткіше покарання на світі. А кожного із понад сорока загиблих у моєму будинку пам’ятатимуть…